Саме кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність постійно переслідувалася, їх сотнями знищували, приречували на смерть. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України - думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії.

У кобзаря Василя Литвина дивовижна вдача. Навіть про похмурі моменти життя він згадує легко і з гумором. Говорить образно, ніби книжку пише. Його легко вирізнити у натовпі: біле, мов молоко, волосся, просвітлений погляд. Василь Литвин знає: навчити грати на бандурі можна, але бандуристом треба народитися. Сам кобзар не розлучається зі своєю бандурою понад півстоліття. За те, що він співав українських народних пісень, у радянські часи йому «рекомендували» виїхати з Києва. Він товаришував з Григором Тютюнником, Василем Симоненком, Борисом Олійником. Разом з дружиною Антоніною Іванівною Василь Степанович виростив шістьох дітей і відкрив єдину в світі школу кобзарів. 

«Там же все моє життя, я відколи там почав жити, я ж освоїв кожен камінчик, кожен кущик, там мої діти народились, там мої внуки народились. Я - патріот Криму, ідентифікую себе, як кримський українець, бо є карпатські українці, які себе гуцулами називають, є на Поліссі поліщуки, є на Донбасі, Слобожанщіна, на Кубані козаки - це все етнічні гілки одного єдиного українського народу, а я дав початок своєму кримському роду і відношу себе до кримської гілки українського народу. У мене такий вік, що наближається моя червона риска і як догорає свічка, прийде і моя черга. Я хочу, щоб мене похоронили в Ялті, першим з моєї великої родини».